Терези цінностей

Словом, речей, покликаних спростити і вдосконалити наш спосіб життя, стає дедалі більше, тільки простішим чомусь, на жаль, життя не стає. Парадоксальне явище, але виходить так, що чим більше людина набуває, тим об’ємнішими стають її потреби. Багато речей, котрими користується сучасна людина, є позитивним нововведенням і дійсно мають на меті покращити наш побут, а от людська ненаситність – страшенна вада, котра, наче вірус, вражає все більше і більше людей, затягаючи їх у вир суттєвих труднощей і великого страждання.

Бажання володіти усіма речами, котрі пропонує сучасний світ, очевидно, іде в конфлікт із людськими потребами та можливостями і робить людину рабом власної захланності. І деякі християни чомусь теж не становлять винятка із цієї категорії.

Проаналізуймо, скільки в нас є речей, котрі цілком придатні для повсякденного вжитку, але нас це не влаштовує. Ми хочемо кращого. Якщо ми міняємо старі речі на нові – то це нормально. Але якщо, наприклад, місяць тому ми купили мобільний телефон, а сьогодні випустили якусь новішу модель, і наша свідомість працює лише на те, щоб уже найближчим часом хизуватися модною обновкою, – то це не інакше, як хвороба.

Нібито банальні речі, але сумно дивитися, як цей суєтний вир, бажання не відставати від інших – так, наче вартість людини визначається її матеріальним становищем, – все більше і більше поглинають наші фінанси, час, здоров’я, а найгірше – свідомість. Людина стає кредитором своїх безперервних бажань, котрі, по суті, не мають нічого спільного з реальними потребами, а штучно нав’язані суспільною думкою, яскравою рекламою і, зрештою, життєвою пихою самої ж людини.

Що ж каже на такий стиль “християнського” життя Біблія? В одному з псалмів муж Божий Давид, спостерігаючи за життям людини на цій землі і розмірковуючи над вічними цінностями, говорить: “Вони думають, ніби доми їхні навіки, місця їхнього замешкання з роду до роду, іменами своїми звуть землі, та не зостається в пошані людина – подібна худобі, що гине!” (Пс. 48(49):12,13)

Інше місце Писання говорить про те, що Бог зробив так, що люди трудяться для вогню. Багато людей не думають про вічність. Вони живуть так, ніби час їхнього життя на землі не зупиниться, і їм ніколи не доведеться вмирати, і не задумуються, що їхні земні надбання не залишаються в пошані вічно, а піддаються тлінню і забуттю.

А що ж християнин? Яка позиція того, хто з дня на день чекає приходу Господа нашого Ісуса Христа на землю за вірними, хто чекає свого визволення від тління? Що відбувається у цей меркантильний час із серцями та свідомістю тих, хто на землі перехожий і в будь-яку хвилину їм доведеться не тільки віддати майно, а й, можливо, своє життя за євангельську віру? Яке наше ставлення до всіх цих питань?

На жаль, нині в деяких християн переоцінка цінностей відбувається у зворотному напрямку. Більш прийнятним стає оцінювати християнина по тому, як йому ведеться, якою машиною їздить, у якому будинку мешкає, як одягається, якими речами користується, якої ваги його гаманець, а не по тому, якою є його молитва, наскільки благословенна життєдайною силою проповідь Євангелія в його устах, як щиро він служить іншим своїм домом, машиною, належними йому речами, скільки грошей з його гаманця іде на допомогу потребуючим.

У чому ж причина? Чому ми стаємо подібними до людей цього світу? Чому хочемо рівнятися на тих, хто збирає собі скарби на землі? Чому замість того, щоб засвідчити комусь про вічність, ми вважаємо себе обділеними, бо не живемо так заможно, як деякі з них? Якщо люди світу хваляться своїм земним багатством, то чому ми не прагнемо хвалитися небесними скарбами? Чи ми теж думаємо, що наші доми вічні, і називаємо їх своїми іменами? А, може, тих небесних скарбів у нас просто немає і ми проміняли спільність з Богом, ревні молитви і духовні поривання на гонитву за золотою монетою?

Це речі, від котрих ми колись відмовлялися заради спасіння своєї душі, сьогодні ж заради них ми готові ризикнути цим спасінням. Невже й наша праця, праця тих, хто називається таким славним ім’ям – християнин, – не для Царства Божого, а для Божого вогню? Чи варто?

На багато запитань є одна відповідь: або на користь вагомого і вічного, або на користь суєтного і дочасного.

Богдан Галюк, газета “Рибка”